Кожен з нас хоче бути успішним.
Проте мало хто докладає максимум зусиль, щоб досягти бажаного успіху.
Є дуже простий, але влучний вислів: «Ніколи підкова не принесе тобі щастя та успіх, поки не приб’єш її до свого копита і не почнеш пахати як кінь».
Свого часу це зрозумів і восьмикласник Красилівської школи № 3 Віктор Вікарчук. Саме тоді він став замислюватися про життєву дорогу та чого прагне досягти. Після закінчення школи батьки Віктора почали вибирати, куди йти далі вчитися, аби хлопець здобув хорошу освіту.
«На той час батьки вирішували замість дитини, куди йти вчитися. Перше, куди ми поїхали, був Ленінград. Мені там не дуже сподобалося, і ми повернулися додому. Я вирішив вступити до Красилівського професійно-технічного училища по напрямку слюсар-збиральник» — розповідає Віктор Євгенович
Студент
Молодого хлопця приваблювала дана спеціальність, адже у Красилові було два заводи, куди Віктор міг піти працювати після отримання диплому. Роки навчання давалися студентові нелегко, проте він випереджав усіх в успішності.
«Мені настільки подобалися предмети, що хотілось вчитися, і я отримував задоволення від того, що в навчанні кращий за інших. Всі вступали на базі десятих класів, а я – на базі восьмого, але йшов в ногу з одногрупниками і навіть випереджав їх» — пригадує Віктор Вікарчук
Нагородою тому було закінчення училища з відзнакою. Потім молодий хлопець відвідував вечірню школу, а через рік вступив до технікуму на спеціальність «налагоджувальник станків з числовим технічним управлінням.
«На той час це була дуже крута професія. Звісно, тут було важче. Це навчання на мене неначе навалилося, і, до того ж, я пропустив рік. Тоді навіть був такий випадок, що маму викликали на розмову до директора. Але я пообіцяв, що такого більше не повториться і стримав обіцянку. Мама була в технікумі ще раз, але вже тоді в іншому статусі — вона забирала мій диплом, до речі, теж з відзнакою» — розповідає Віктор Євгенович, який у цей самий момент стояв на призовному пункті.
Солдат
Незважаючи на те що в молодого перспективного юнака була можливість продовжувати навчання в Хмельницькому технологічному інституті побутового обслуговування відразу на третьому курсі, Віктор вирішив, що має служити в армії. Спочатку хлопець потрапив в Чернівці, де готували призовників до служби в спеціальному підрозділі швидкого реагування.
«У мене була мрія — служити в Німеччині. Вісім разів мене туди відправляли і, вкінці кінців, я потрапив туди. Служив я в 69-му мотострілковому Проскурівському полку до 1991 року і повернувся додому вже в незалежну Україну» — пригадує Віктор Вікарчук
Вантажник
Після армії хлопець пішов працювати вантажником на цукровий завод. Він був впевнений, що лише важкою працею можна заробити достатньо грошей. Працював Віктор важко — переносив тридцять тонн цукру за зміну. Але одного разу чоловік сестри сказав йому доленосні слова:«Бог людині дав руки, ноги, спину і голову. Ти сьогодні навантажив все, окрім голови. Є люди, які від природи не здатні працювати головою, а ти дав собі хоча б один шанс»
«Після цих слів моє життя кардинально змінилося. На другий же день я не пішов на роботу, а став робити перші кроки у власному бізнесі» — розповів Віктор Вікарчук
Бізнесмен
Чоловік розпочав свій бізнес з того, що на позичені двадцять доларів закупив товар і повіз його до Болгарії. Потім Віктор продавав на ринку товари з Москви — шоколадки «Марс», «Снікерс», а також жувальні гумки. Саме тоді початківець-бізнесмен поставив свій перший кіоск в місті Красилів, який так і називався «Марс».
Коли у мене вже була невеличка мережа кіосків в Красилові, то їх неодноразово грабували. Можете собі уявити, на останні гроші купляєш товар в кіоск, а на ранок приходиш, а звідти все повиносили, ще й залишили двері відкриті. У 1996 році я відкрив ресторанчик в Красилові, і саме після того, як був зроблений ремонт, закуплена нова апаратура та устаткування, його підірвали. Все було знищено, від нього не залишилося нічого. Та мене це не зупинило. Згодом я відкрив перший продовольчий магазин в центрі Красилова.Тоді була жорстока репресія з боку влади. В 1997 році закрили всі мої торговельні точки. Бізнес занепав, йому не давали розвиватися. Тому я поїхав до Хмельницького і знову розпочав торгівлю зтих самих шоколадок та жувальних гумок» — пригадує важкі часи Віктор Євгенович
Місцеві конкуренти казали, що таким, як Віктор, тут не буде світити сонце. Але вони й уявити не могли, як він любив сонце. Жодні труднощі не зламали молодого хлопця, який йшов до своєї мети і знав, що досягне її, незважаючи на різні перепони.
Успішний бізнесмен
На сьогоднішній день Віктор Вікарчукє власником популярного і єдиного у своєму роді оздоровчо-розважального комплексу «СВ-Клуб». Проте не відразу це був культурно-розважальний заклад такого рівня. Для його створення було докладено чимало зусиль.
В 1999 році міський голова Михайло Чекман запропонував мені взяти в оренду частину збиткового приміщення кінотеатру «Сілістра». Там жодного разу не робився капітальний ремонт, протікав дах, не було опалення. За власні кошти я все відремонтував. Ще я погашав заборгованість по заробітній платі перед працівниками кінотеатру», — пригадує Віктор Євгенович.
Збіг обставин сприяв тому, що у відремонтованому закладі з'явилося шість більярдних столів, які стали поштовхом для створення більярдного клубу. Проте на цьому Віктор Євгенович не зупинився. Через деякий час у закладі з'явилися фітнес-центр, басейн, тренажерний зал. На сьогодні у центрі успішно функціонують ресторан «СтейкХаус», нічний клуб RosaBar, фітнес-напрямок I LoveFitness, басейн «Каліпсо», парк святкування дитячих днів народжень «SkyPark».
Самоосвіта
Віктор Вікарчук переконаний, що розвивати власний бізнес може лише людина, яка постійно навчається.
«Коли я працював в страховій сфері, то ми проходили багато чудових тренінгів, які дали мені хороші знання з того, як розвивати власну справу. Але ще тоді я не розумів цінність того навчання. Я думав, що це марна трата грошей та часу. Але виявилося, що це найкраща інвестиція, яка може бути. Розпочав я з відеолекцій Володимира Сидоренка, а вже після цього пройшов курси у фірмі «Перформія». Потім я навчався в консалтинговій компанії Висоцького — Міжнародній школі власників бізнесу. Зараз я часто їжджу за кордон, два рази на рік об'їжджаю Україну і дивлюся, як розвивається бізнес мого напрямку, як він адаптується до ситуації в країні»
Благодійник
З розвитком власної справи до молодого бізнесмена почали звертатися люди, які потребують допомоги.
«Це було в той період, коли бізнес занепадав. В магазин прийшла жінка з дитбудинку «Малютка», набрала товару, але заплатити було нічим. Вона сказала, що без товару не піде, бо нічим годувати 130 дітей, — крім круп і води в них нічого немає. Після того випадку я три роки підряд повністю забезпечував харчами цей дитбудинок. Я знав, що від цих дітей не можна відмовлятися, і в них повинно бути все. Також я допомагав хмельницькому дитбудинку «Берізка» та співпрацював з Американським центром реабілітації дітей з опіковими травмами» — пригадує Віктор Вікарчук
Політик
У 2005 році красилівчани висунули кандидатуру Віктора Вікарчукана посаду головирайдержадміністрації. На той час він був єдиним позапартійним кандидатом.
«Я спочатку вагався, чи йти на цю посаду, адже мало що тямив в політиці. Проте бажання піднімати нашу область та дбати про її розквіт взяли гору. Я хотів себе реалізувати як керівник, тим більше, певний досвід у мене вже був. Я шукав кращих фахівців, ми почали розвивати район. Неодноразово займали перші місця за показниками виробництва і розвитку районів» — пригадує Віктор Євгенович
Окрім цього молодий політик організовував дозвілля мешканців району — влаштовував дискотеки на природі, на які приходила не лише молодь, але й літні люди, ініційовував міжрайонні змагання, поїздки до басейну тощо.
У 2006 році Віктор Вікарчукстав депутатом міської ради, створив свій блок «Вікарчука», який на виборах зайняв четверте місце. Незважаючи на поразку, політик вирішив і надалі сприяти у розвитку Хмельницької області.
Людина доброї волі
Аби Хмельниччина та уся наша країна розквітали, потрібно допомагати дітям та молоді правильно розвиватися.
«Треба розуміти, що молоді люди відрізняються від нас, дорослих, тим, що в них менший багаж знань і менше досвіду. Вони більш доброзичливі і добрі, аніж ми, це однозначно.Чому я звертаю увагу саме на молодь? Тому що вона колись стане такою, як я. Але якщо зараз, в молодому віці, в них не закласти надійний фундамент, то потім вони будуть неправильно сформовані, як і основна маса нашого населення. А мені потім доживати вік в їхньому суспільстві? Тому я вважаю, що роблюкорисні речі, я формую собі середовище, в якому мені потім жити. Я вважаю, що мій колектив і я робимо великий внесок у формування культури поведінки населення. Я лише хочу змінювати на краще те, що мені не подобається, і нічого більше»
