 Віктор Вікарчук «Представники антинаркотичної міжнародної організації заручилися підтримкою влади міста Хмельницького»У рамках міжнародного проекту «Narconon», що у перекладі означає «ні наркотикам», у Хмельницькому у квітні минулого року стартував профілактично-освітній захід. Антинаркотичні лекції у навчальних закладах міста читають семеро активних волонтерів, не байдужих до майбутнього нашої країни людей. Серія антинаркотичних лекцій у навчальних закладах Хмельницького стартувала за сприяння благодійників міста, зокрема за ініціативи спортивно-оздоровчого клубу "СВ" та його власника Віктора Вікарчука. З представниками міжнародного проекту зустрівся Хмельницький міський голова Олександр Симчишин. «Дякую, що ви з нами, що ми маємо нагоду поспілкуватися на тему наркоманії – дуже цікаву і дуже болючу. Цій темі приділяється насправді занадто мало уваги. Напевно більшість дорослих, і ми в тому числі, вважають, що нас воно якось обійде, і кожен думає, що мою дитину це не зачепить. Але життя показує, що буває зовсім по-іншому і зачіпляє усіх, не дивлячись на статус, посади, кількість зароблених коштів, – зазначив міський голова Олександр Симчишин. – Один з методів боротьби з наркоманією – це правильна роз’яснювальна робота. Тому, коли Віктор Євгенович виступив з ініціативою, щоб ми разом попрацювали на тему, у першу чергу, роз’яснювальної, тренінгової роботи з нашими освітянами, я однозначно прихильно поставився до цієї пропозиції. Тому що реально ця проблема наростає і якщо ми у найближчі роки їй не приділимо належної уваги, то будемо мати великі проблеми. Ми готові працювати і підставити своє плече тим, хто з власної волі почав волонтерити і витрачає свій час та емоції, своє здоров’я на таку дуже потрібну річ».Підтримуючи соціальний проект, міський голова Олександр Симчишин запропонував активізувати напрямок просвітницької роботи серед школярів навчальних закладів міста та залучити до проекту психологів міського Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Зокрема, 6 березня планується провести зустріч з керівниками закладів загальної і середньої освіти міста й ознайомити їх з міжнародним проектом «Narconon». Для читання лекцій школярам міста залучатимуть нових тренерів, які проходитимуть 4-денне навчання, серед яких будуть і заступники директорів з виховної роботи. Заняття проводитимуть з учнями 5-11 класів. Лекцію незвичної інтерактивної форми у рамках міжнародної програми Нарконон уже прослухали старшокласники багатьох шкіл міста. Незвична форма занять змушує молодь замислитись і поглянути на проблему наркотиків з іншого боку. Знайомить учнівську молодь з небезпеками наркоманії у формі інтерактивних занять професійний лектор міжнародної організації «Narconon» Оксана Мельник. Під час лекцій школярі залучаються до діалогу, отримують необхідні знання та навички поведінки з особами, які пропонують наркотики або є наркозалежними, слухають розповіді про ситуації, що трапляються та про наслідки, які спіткають людей, що піддаються згубному впливу наркотиків. За словами Оксани Мельник такі лекції є цікавими для дітей, адже після кожного заняття, під час якого школярі залучаються до діалогу, учні підходять із запитаннями, що їх хвилюють, а іноді й з проханням про допомогу. Новина офіційного сайту Хмельницької Міської Ради, 19.02.2018р. |
| Віктор Вікарчук: «НОША БАГАТОДІТНОЇ МАТЕРІ — НЕЛЕГКА» Хмельничанка Світлана Рижко уже й не сподівалася, що високий чиновник чи знаний чоловік переступить поріг її оселі, аби розпитати, як їй, вдові, живеться з сімома діточками. Та все ж диво сталося: не погордував до багатодітної родини навідатися відомий благодійник Віктор Вікарчук. Він подякував Світлані за материнський подвиг. — Ноша багатодітної матері нелегка. А у стократ вона тяжча, коли їй лише одній доводиться ставити на ноги дітей, — сказав Віктор Євгенович. І, як годиться, шановний гість прийшов не з порожніми руками, а з подарунком, про який роками марила Світлана. ДОЛЯ ВДОВИНА ГІРКА Двоє донечок, п'ятеро синочків зростали на втіху і радість подружжю. Але біда чорним крилом розбила щастя багатодітної родини. У тридцять три роки Світлана пов'язала вдовину хустку. — Хоч і не в розкошах ми купалися, але нестатків не знали, — пригадала Світлана. — Чоловік Віктор хотів, щоб нашій родині ще краще жилося. Зібрався на заробітки аж у Тюмень, а я його відмовити так і не змогла. Через декілька місяців, квітневого дня, біда постукала у її двері. Світлана не хотіла вірити, що її Віті уже нема, що його вбили злі люди. Ще не так давно Новий рік разом святкували, веселилися, раділи життю. Від втрати найріднішої людини занепала духом. Душа була спустошена, лише час від часу страх її сковував: чи виживе з дрібними дітьми? Тоді найстаршій Аліні якраз виповнилося тринадцять, а наймолодшій Ангеліні — три роки. А згодом на її порозі стала інша біда — загинув брат. Не хотілося жити, не хотілося думати ні про що. Коли ж через велику заборгованість пригрозили виселити із квартири, то Світлана отямилася. — Кума порадила мені звернутися за допомогою до міського голови Михайла Чекмана, — розповідала Світлана Рижко. — Я вагалася, але все ж записалася до нього на прийом. І ще донині згадую добре серце. Як батько, заспокоїв мене, сказав, щоб. боргами не переймалася. Поспівчував моєму горю і тісняві, у якій змушені жити мої дітлахи. І пообіцяв посприяти із просторішою квартирою. Та й справді, не минуло і року, як Михайло Чекман вручив мені ордер і ключі від пятикімнатної квартири. — Знаєте, відтоді минуло чимало часу. А я згадую цей день, як гарний сон, — продовжувала Світлана Миколаївна. — На жаль, протягом останніх років чиновники частіше докоряли мені, аніж співчували. Хоч і тягнулася вдова з усіх сил, аби не обділити своїх дітлахів, однак були дні, обтяжені злиднями. Не раз бачила голодні дитячі оченята. Та й у неї наморочилася голова від недоїдання. Страждала не лише від незагоєної втрати чоловіка, а й байдужості чиновників. — Найприкріше те, що мене запросять начебто, щоб пошанувати, але своїм зневажливим ставленням доведуть до сліз. Тоді донька мене заспокоювала, просила, щоб я більше нікуди не ходила, — пригадувала Світлана Рижко, — іноді сама собі дивувалася, як моя сім'я вижила. Лише, мабуть, завдяки допомозі рідні. Яж з багатодітної родини. Діти підросли. І старші вибрали професії до душі. — Віталій навчається в училищі, буде будівельником. У нього, як і у його батька, золоті руки. Він із Сашком та Вадимом затіяли у квартирі ремонт. Я милуюся їхньою роботою. Сини у мене — роботящі. Не б'ють байдики, намагаються якусь копійчину втовкти: влітку на дачах підсобниками відпрацьовували. Аліна, старша донька, бігає на комп'ютерні курси. А Вадим, Сергій, Артур, Ангеліна ще школярі. На них учителі не нарікають — слухняні, трудолюбиві. Пережите не відійшло, не відболіло. Однак Світланине життя набрало іншого змісту. Вона втішена своїми дітьми. І живе заради них. І радіє, коли бачить в їхніх очах ніжність, любов, вдячність й співпереживання. Зі Світланою Рижко у лютому цього року зустрілася у коридорі головного управління Пенсійного фонду. Вона намагалася у його працівників з'ясувати: чому її родину обділила держава. Розмір пенсії по втраті годувальника не був перерахований, на жаль, так і залишився мізерним — 700 гривень для усієї сім'ї. — Я так сподівалася на підвищення пенсії. Думала, що нарешті заощаджу і куплю пральну машину-авто-мат. Від безконечного прання руки пухнуть, — сказала розпачливо вона. ПОДАРУНОК —ЯК РАЗ ДЛЯ ВЕЛИКОЇ РОДИНИ І, з'ясувалося, благодійника, який перейнявся б проблемами багатодітної сім'ї, не так просто знайти. Збивала ноги, телефонувала до багатьох представників політичних партій, різних кандидатів. Однак дехто з них зіслався на зайнятість, дехто вважав дріб'язковістю вирішувати побутові справи великої родини. Мій колега порадив звернутися до Віктора Вікарчука і запевнив мене: він ще нікому не відмовив у допомозі. Ділиться статком з тими, кому сутужніше живеться. Хіба ж людина, стверджував мій колега, яку випробувала доля важкою працею, може бути байдужа до чужої біди? А він, Вікарчук, пізнав труд до сьомого поту, бо після закінчення СПТУ був вантажником на заводі. А потім, як мільйони українців, надривав руки «кравчучкою», бо мріяв розпочати власний бізнес. Як у Хмельницькому відкрив кілька цілодобових продуктових магазинів, то не загордився, не забув батьківську науку — любити ближніх. Прохання завгоспа Будинку маляти «Берізка» про допомогу сиротам зачепило його за живе. А після знайомства зблизька з дітьми, покинутими напризволяще найріднішими, прикипів серцем до сиротинця. І понад вісім років не обділяє його крихітних мешканців турботою і увагою. Віктор Вікарчук, як ніхто, гостро відчуває чужий біль. Тому і його допомога хворим завжди вчасна і вагома, мабуть, усі знають народну героїню Настю Овчар з Харкова. Та і я чула про неї, однак, як і чимало подолян, не відала, що саме Віктор Євгенович, як тільки-но побачив дівчинку на телеекрані, не гаючи дорогоцінного часу, кинувся на пошуки її порятунку. І сталося неймовірне: лиш за 15 хвилин зумів домовитися про лікування Насті в Американському Центрі реабілітації дітей з опіковими травмами аж на мільйон доларів. Заокеанських лікарів вразила мужність маленької україночки, яка з палаючої хати винесла свою сестричку. А потім Віктору довелося ще чотири дні вмовляти чиновників-бюрократів, щоб дали дозвіл на лікування дівчинки за кордоном. Така ж сумна історія трапилася і з Володею Розізнаним із Красилова. Щоправда, ще до нещастя з Настею. І завдяки Віктору Вікарчуку хлопчик теж лікувався в Америці. Хоча, здавалося, навіщо йому зайві клопоти, якщо своїх не бракує? Вже рік Віктор Євгенович обіймає солідну посаду, керує Красилівським районом, прагне поліпшити добробут своїх земляків. Але все ж продовжує ще й співпрацювати з Хмельницькою міською радою жінок, сприяє організації і проведенню благодійних акцій для дітей-си-ріт та інвалідів. Ці факти, красномовніші від усяких слів та обіцянок, додали мені сміливості звернутися за допомогою до Віктора Вікарчука. Вже з перших хвилин знайомства зрозуміла, як легко з ним спілкуватися, бо вражає його щирість, відвертість і добре серце. Довго не роздумуючи над моєю пропозицією, Віктор сказав: «Багатодітній вдові гріх не допомогти». Коли я зателефонувала Світлані Рижко, щоб повідомити цю радісну новину, то вона не повірила. «Це що — розіграш?!» — сказала тоді вона, бо зневірилася через неувагу і зневагу до її великої родини. Та хіба лише Світланиної! І вже через кілька днів Віктор Вікарчук зумів викроїти зі свого напруженого І графіка вільний час і навідатися до родини з дорогим подарунком — пральною машиною-автоматом. Його візит перетворив звичайний суботній день у свято. Виблискувала чистотою квартира, сяяли личка дітей від радості. Нарешті їхня матуся, яку вони люблять понад усе, не натруджуватиме руки безконечним пранням. Автор цих рядків теж щиро дякує невтомному благодійнику Віктору Вікарчуку за милосердя, доброту, любов, якими обігрів дитячі серця. Віра ІСАЧЕНКОВА. Газета «Подільські Віст» №39-40 16.03.2006р. |
| Віктор ВІКАРЧУК: «Мені не соромно дивитись в очі Хмельничанам» Із нашого досьє: Віктор Євгенович ВІКАРЧУК народився 12 березня 1969 року в місті Красилові Хмельницької області. З 1994 до 1999 року займався підприємницькою діяльністю. В 1999 році створив ПП "Браво". В 2000 році -спортивно-оздоровчий комплекс - клуб "СВ". В період з 2001 до 2004 року навчався в МАУП і отримав кваліфікацію юриста. З 7 квітня 2005 року призначений головою Красилівської райдержадміністрації. З вересня 2005 року навчається в Національній академії державного управління при Президенті України на факультеті вищих керівних кадрів. Співпрацює з Американським центром реабілітації дітей з опіковими травмами — організував лікування Насті Овчар (з Харківщини) та Володі Розізнаного (м.Красилів). У 2005 році заснував і очолив благодійний фонд Вікторія". Скажу відверто, це інтерв'ю є спробою почути відповідь кандидата на посаду Хмельницького міського голови на ті запитання і чутки, які останнім часом поширюються містом та на сторінках деяких друкованих видань. Наприклад, хоча б вислови на кшталт того, що "Вікарчук - утримувач нічного клубу. Уявляєте, який там конгломерат?" То хто ж такий насправді Віктор Вікарчук і чому балотується на високу посаду — спробую про це поговорити. А судити вже вам, шановні читачі. - Вікторе Євгеновичу... - Можна просто Вікторе. - Гаразд, Вікторе, перш за все, аби ближче з вами познайомити читачів, кілька слів зі своєї автобіографії. - Народився у місті Красилові, у сім’ї службовців. У 1984 році закінчив 8 класів середньої школи N83 і вступив до СПТУ №12 міста Хмельницького, яке закінчив з відзнакою. З таким самим результатом згодом закінчив електромеханічний технікум. Після служби в армії, яку проходив у тодішній ДРН, розпочав свою трудову діяльність вантажником на Красилівському цукрозаводі. І ось там я зрозумів невідповідність співвідношення затраченої сили та енергії до її оплати у грошовому еквіваленті. - Тобто ви зробили висновок: більш ефективно працювати головою, аніж руками. І з чого ж почали... головою? - Майже як і всі на початку 90-х — з базару. А потім, трохи ставши на ноги, почав відкривати перші кіоски, згодом магазин і бар. Справи йшли досить непогано, аж поки у 1997 році не взяли гору амбіції колишнього голови Красилівської райдержадміністрації. І ось тут все почалося. В один, для мене незабутній, день, як за командою — "фас" було закрито всі мої торгові точки і біля них виставлено міліцейську варту. - Чим ви так прогнівили владу, на те були якісь причини? - Мабуть, єдиною причиною було бажання "задушити" молодого та успішного бізнесмена. Та я не впав навколішки і відстояв свої права в суді, де вперше в області виграв його у голови райдержадміністрації, дії якого було визнано протизаконними. Але результатом цих протиправних дій стало знищення мого бізнесу. Я змушений був переїхати в Хмельницький і знову розпочати нову справу. Брав кредити під величезні відсотки і відкривав цілодобові продовольчі магазини. - Але новий вид бізнесу, напевне, у вас розпочався з відкриттям клубу "СВ' ? Скажіть відверто: хто вам допоміг? - Тоді у 1999 році, на моє прохання, тодішній міський голова Михайло Чекман запропонував мені взяти в оренду кінотеатр "Сілістра". Причиною цього було те, що кінотеатр на той час був збитковим і там за ЗО років його існування не проводилося жодного капремонту. Поряд з отриманням дозволу на його оренду, мені було поставлено умову працевлаштувати весь колектив. Створення клубу "СВ" розпочав з проведення повної реконструкції приміщення. Довелося відновити водопостачання, каналізацію, створити індивідуальне опалення і провести архітектурне поліпшення внутрішнього оздоблення будови. Наступним етапом було створення у клубі спортивно-оздоровчого комплексу, оскільки в місті цей напрямок взагалі не був розвиненим. З цією метою глядацький зал був реконструйований таким чином, щоб можна було його застосовувати як для проведення концертів і культурно-масових заходів, так і для спортивних занять. Нині глядацький зал клубу "СВ" є найбільш високотехнічно оснащеним в західному регіоні країни. Про це яскраво свідчить той факт, що за 2004 рік тут було проведено 20 всеукраїнських і 2 міжнародні конференції. Крім того, клуб "СВ" - сьогодні єдиний заклад, в якому займаються діти і підлітки. Наприклад, щонеділі проводяться дитячі культурно розважальні заходи. Працює секція дитячої аеробіки, юнацького шоу-балету. Тобто, в клубі все робиться для того, щоб максимально створити умови для фізичного та естетичного розвитку дітей та юнацтва. - Вікторе, Ви все це дуже гарно розповідаєте, хоча насправді, наскільки я знаю, так воно і є. Але це, так би мовити, денне життя клубу. Але ж, поряд з цим, існує інший клуб — нічний. А там трапляються бійки і навіть, кажуть, до послуг товстосумих дядей — дівчатка без цноти... Що скажете на це? - Скажу, що ви забули ще про наркотики. - ??? Це вже не жарти... - В тім то й справа, що ці чутки — жорсткі жарти чорних піарщиків, яким вигідно поширювати таку брудну інформацію. А для того, щоб переконати цих людей, що клуб насправді не займається торгівлею ані наркотиків, ані дівчаток, я запрошую їх відвідати клуб "СВ" в нічний час. Хоча доля правди є в тому, що іноді доходить і до бійок, які можуть зчинити і деякі посадові особи міськвиконкому. Але ж хіба це залежить від закладу? Швидше, від культури його відвідувачів. - То, може, краще запрошувати в присутності журналіста? Раптом щось або ж, навпаки, все "тихо і гладко". Словом, з'явиться ще один об'єктивний матеріал, якщо не заперечуєте. - Будь ласка, вважайте я вас вже запросив. І ви зможете, побачивши на власні очі, пересвідчитись. А це і цілодобовий контроль, внутрішня і військова охорона УМВС, а також серйозна пропускна система відвідувачів з застосуванням металошукачів і обов'язковим переглядом сумок. - Ого! Виникає відчуття, наче мусиш зайти не до закладу відпочинку, а на КПП... - Ніяких проблем у цьому плані не виникає, адже це робиться для забезпечення спокійного відпочинку і захисту наших відвідувачів. - А все ж таки чи існують на сьогодні проблеми клубу "СВ"? - На жаль, існують. Наприклад, через те, що за 3,5 року жодна заява, яка подавалася до міськвиконкому, не була прийнята до уваги і не розглядалася, клуб не має можливостей для подальшого розвитку. І як йому бути, якщо міський голова в травні минулого року, коли закінчувався термін оренди приміщення, вкотре проігнорувавши подані заяви, не продовжив термін оренди. Тому численному колективу клубу і службі таксі довелося виборювати своє законне право на існування, вийшовши на майдан. І лише після пікетів до нас "виявили милість" - продовжили оренду. - Вікторе, ви сьогодні обіймаєте посаду голови Красилівської райдержадміністрації. Чому ви, маючи таку відповідальну і серйозну посаду, вирішили балотуватися на мера міста Хмельницького? - У свій час мені випала честь бути довіреною особою на виборах талановитого керівника Михайла Чекмана Так-от я пригадую, коли його запитали, чому він втретє йде на посаду міського голови, він відповів, що два терміни йому і його команді довелося спершу збирати копійки і латати діри. А коли місто стало готовим до нормального розвитку, він не міг стояти осторонь. Тому і я, дивлячись на безгосподарське ставлення теперішнього міського голови до проблем міста і маючи особистий досвід керівника, не маю морального права стояти осторонь. І мені не соромно дивитись в очі хмельничанам. - Що входить у ваше поняття керівника міста? - Це, перш за все, людина, яка повинна створити сприятливі умови для розвитку громади, а не проблеми для міста. Я маю також на меті внести ясність в поняття міського бюджету, який не повинен бути, як нині, абстрактним. Оскільки бюджет — це гроші платників податків, то вони мають право знати куди вони йдуть і як розподіляються. Загалом, місто сьогодні має багато проблем, які, на жаль, ніхто не поспішає вирішувати. Наприклад, відсутність генерального плану його забудови, а звідси, досить цікаве розприділення земельних ділянок під будівництво та ряд інших проблем. - Це всі так кажуть, поки не при владі потім влада іноді робить з людьми "дива"... - Повірте, дві речі, які можуть змінити людину, — гроші і владу я у своєму житті вже пережив. Тому маю досить стійкий імунітет. Я дуже прошу хмельничан, щоб вони, відкинувши свою виправдану зневіру і байдужість до виборчих перегонів, прийшли 26 березня на дільниці і віддали свій голос за кандидата, який зможе змінити на краще майбутнє їхніх родин і дітей у нашому красивому і перспективному місті Хмельницькому. Газета “Проскурів” №№19-20 9 березня 2006 року Розмовляла Н.ГОРДЕНКО |
| Вітання кандидата на посаду Хмельницького міського голови Віктора Вікарчука, приурочене до Міжнародного дня захисту дітей Я всіх наших юних українців і українок вітаю з цим прекрасним святом! Хочу побажати усім здоров'я, удачі, щастя! Нехай вони завжди будуть любимі, нехай ростуть на радість батькам. Кожна дитина повинна зростати і здобувати знання. Ми на порозі відродження української нації, а хто, як не наші діти, будуть активними учасниками цього процесу. В більшій мірі виховання дітей залежить від батьків. Від себе особисто бажаю виховувати істинних патріотів нашої держави, законослухняних громадян. Ще раз вас, любі діти, вітаю зі святом! Зростайте, будьте мужніми і великого вам майбутнього! З повагою, Віктор Вікарчук!!! Щотижневик «Спортивний лідер +» №14 01.06.2006р. який виходить за сприяння Віктора Вікарчука |